Фоменко до свого театру йшов чотирнадцять років, більше того — він створив його на базі свого випуску. Те саме робить Табаков — у «Табакерці» грають його студенти, своїх студентів він запрошує у МХАТ. Я сам викладаю у Театральному інституті й завжди був за те, щоб випускник зустрічався з різноплановими режисерами. Щоб коли він прийде в театр, попрощавшись iз керівником курсу, новоспечений актор не почувався на узбіччі театру практичного, діючого. На перший погляд, структура театру єдина, але в кожному — свої правила, своя мова, своя енергетика. І навіть якщо актор готовий до роботи в театрі, все одно спочатку він буде чужаком, який муситиме подолати певний психологічний комплекс. Тут принципова річ — як він повірить у себе, як він відкриється.
«Нормальна незадоволеність — це бажання кращого»
— Акторська студія при Театрі оперети — справа вирішена? Коли вже можна приходити на прослуховування, подавати документи?
— Зараз у нас є ж підготовчі курси, зі слухачами працюють наші актори і вокалісти. Якщо все буде нормально, то з наступного сезону буде й студія. Хоча це і питання грошей, і питання реєстрації в Міністерстві освіти — щоб відкрити повноцінний навчальний заклад, треба отримати ліцензію.
— А поки виховаєте своїх майбутніх зірок, запрошувати на конкретні ролі акторів з інших театрів не плануєте?
— Це вихід. Але для цього треба мати хорошу фінансову базу. У нас є певні люди, які нам допомагають вижити, зробити нову виставу. З допомогою наших партнерів, наприклад, ми створили Малу сцену. Ми маємо акторів, які працюють на разових контрактах. Як-то, наприклад, заслужений артист України Віктор Тетеря, зараз хочу запросити на майбутній проект «Дзвіночок» за Доніцетті людей з Оперного театру, з Будинку органної музики. На Малій сцені плануємо позиціонувати класику, так що «Дзвіночок», який до нас ще ніхто в Україні не ставив, зробимо там. А для основної сцени на наступний сезон готуємо «Директора театру» Моцарта, режисер — Олександр Андрієнко. «Директора театру» я вже дивився, залишився не дуже задоволеним, так що вони зараз поміняли напрям.
— Щось вам так усе у власному театрі не подобається…
— А це нормальний стан режисера. Якщо режисер буде всім задоволений, то він буде себе обдурювати. Нормальна незадоволеність — це бажання кращого. Потрібен двигун, який би піднімав тебе на сходинку вище. І якщо здорове незадоволення — це на користь, то нездорове, заздрісне, звісно ж, людину руйнує. Я завжди говорю своїм акторам: будь-які заздрощі, інтриги, плітки руйнують акторський організм, духовну конституцію людини театру. Вона потрапляє у капкан. Вона ніколи вже не зможе зіграти Чехова, високу драматургію. Бо стоїть уже на боці чорних людей, а не світлих. Актор — це особистість, це людина, яка має свою життєву тему. Інакше йому нічого сказати людям.
«З міською владою ми в діалозі»
— Пане Богдане, а у яких стосунках ви зараз перебуваєте з міською владою, яка є вашим куратором? Вас розуміють, вам ідуть назустріч?
— Я б сказав так: ми в діалозі. Діалог — це відстоювання своєї точки зору, власної позиції. А не всім подобається мати свою точку зору.
Хоча я вдячний міській владі, яка підтримала наш ювілейний вечір. Було розуміння з боку заступника мера Івана Данькевича. Можна було б відмахнутися і сказати, що таких ювілеїв вистачає і без нашого театру. Але у цьому випадку нам справді місто дуже допомогло. Хоча досвіду, коли потрібно щось комусь доводити, у мене достатньо. Так, я егоїст. А в усьому, що стосується відстоювання позиції Театру оперети — я суперегоїст. А як інакше? І коли мені кажуть, що у нас таких театрів багато, я відповідаю, що мене це не цікавить. І представляю сьогодні один театр, і роблю це не для себе, а для міста, для країни. А для того щоб представляти всі театри, у нас є Спілка театральних діячів. Яка, до слова, нічого не робить для нашого театру, для вирішення проблем театру — не цікавиться ними.
— Раніше театральна громада знала вас як режисера багатофункціонального: ви ставили і камерні вистави, і шоу на майдані Незалежності. Керівництво театром, напевне, паралельні проекти унеможливлює? Не сумуєте за творчою активністю?
— Так, раніше я сам і ставив, і антрепризою займався, і продюсував… Один із таких проектів — «Зачарована Десна» у Театрі імені Франка, його ми спершу робили в Центрі Курбаса, де я працював сім років. Був також проект «Анатоль» у «Сузір’ї», був «Поворот» за Оленою Телігою… Зараз часу немає зовсім. Заходжу в театр зранку і виходжу пізно вночі. А за тим часом, звісно, скучаю. Вже третій рік у Театрі імені Франка не можу поставити «Контрабас» Зюськінда. Він уже і в проекті був, ми навіть з Василем Башою, якого я вважаю найталановитішим актором України, почали над цією виставою працювати. Мені цього бракує, але я фізично не маю часу. Театр — це щоденна праця, і дуже хочеться, щоб кожен день приносив хоча б якийсь невеличкий здобуток. Навіть коли видається вільного півдня, я вже починаю телефонувати у театр, питати, як там, чи все нормально. Це вже як хвороба якась.
15.06.05 “Хрещатик», №86(2685) Наталія Зінченко Режисер з бурлескним прізвищем
Сергій Сміян працює в театрі вже п’ятдесят п’ять років, з них чверть століття — в столичній опереті
У Київському академічному театрі оперети аншлаг. Шанувальники бурлескного жанру з квітами в руках. У глядачів радісний, піднесений настрій, пожвавлення. Це не дивно, адже зібралися вони на творчий вечір з нагоди 80-річчя від дня народження режисера-постановника театру, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Сергія Сміяна. Всі захоплюються чудовим виглядом, стрункою статурою і легкою ходою ювіляра. Я не втрималася й запитала про секрет молодості Сергія Костянтиновича. Усі знають, що режисер нині не спочиває на лаврах, а плідно працює — навіть ювілейний концерт поставив сам. А ще викладає режисуру в Національній музичній академії.
— У мене сімнадцятирічна донька Маша,— похвалився пан Сергій.— Вона студентка першого курсу університету. Тож треба поставити її на ноги. А ще мене оточують талановиті актори в театрі, учні в академії. Тож на творчість мене надихає молодь.
— Донька — ваша єдина дитина?
— Ні. Ще є син Юрій. І три онуки. А також дружина, яка працює в нашому театрі адміністратором. На жаль, старший син Віталій, який вже був головним режисером Дніпропетровського драматичного, й один з онуків пішли з життя.
— Як ви стали режисером?
— Знаєте, свого часу навіть не сподівався, що так вийде. 1944-го разом із батьками повернувся до Києва. Вони, прості робітники, мріяли, щоб я здобув вищу освіту. І я вирішив пошукати інститут, науку в якому зміг би опанувати. Математики, фізики й хімії не любив, тож політехнічний відкинув одразу. Випадково натрапив на театральний, де не було таких страшних іспитів, а здавали Конституцію СРСР, яку я знав, та співбесіду. Тож вирішив спробувати щастя і став студентом акторського факультету. Після закінчення десять наших випускників направили за розподілом у Дрогобич. Там у той час ще стріляли на вулицях, а ми вже намагалися творити мистецтво. Потім мене перевели до Дніпропетровська, а звідти послали на курси керівних кадрів мистецтва до Ленінградського театрального інституту імені Миколи Островського. Звідти виходили головними режисерами. Я отримав призначення очолити трупу Запорізького театру імені Щорса.
— Кажуть, саме там ви стали лауреатом Шевченківської премії, та ще й під номером один…
— Просто раніше таку премію присуджували тільки літераторам і драматургам, я перший серед режисерів удостоївся такого визнання.
— А за що нагородили?
— За постановку вистави Кочерги “Ярослав Мудрий”.
— До Києва не скоро повернулися?
— Не скоро. Потім були ще Полтавський театр імені Гоголя, Львівський імені Заньковецької, де в театральній студії починали свої перші кроки Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Богдан Козак… Якось до Львова, куди я перетягнув найкращих акторів із Запоріжжя, приїхав драматург Олександр Корнійчук. Я поставив його “Банкірів”, і після цього він запросив мене до столичного театру імені Франка. 1970 року я приїхав до Києва. Мене якийсь час водили кабінетами ЦК КПУ, але врешті-решт затвердили на посаді режисера. Довго думав, з чого ж мені тут починати і вирішив поставити “Кассандру” за поемою Лесі Українки. Працював з відомими майстрами сцени — Наталею Ужвій, Михайлом Задніпровським, Миколою Яковченком, Юлією Ткаченко, Ольгою Кусенко… Вісім лише народних артистів СРСР. Оформлював вистави художник Нірод…
— Чому ж пішли звідти?
— Потрапив у автокатастрофу. Пролежав рік у лікарні. Жоден театр не зможе існувати довгий час без режисера, і на моє місце взяли Сергія Данченка. У той час я навіть ще на милиці не встав. Коли видужав, Стефан Турчак запросив мене до оперного. Ми знайомі зі Львова, де я ставив опери “Назар Стодоля” та “Украдене щастя”. А Стефан, молодий талановитий студент, тоді закінчував консерваторію і асистував на постановках цих спектаклів. Ті сюжети були близькими мені, майже рідними, а ось “Вертера” Масне виявилося набагато тяжче поставити. Адже я не спеціаліст у музичному жанрі.
— Зате після опери в опереті легше…
— Оперета легкий жанр тільки для глядача. А для артистів і постановників досить складний. Але чудесний. Щасливий, що прийшов саме сюди. Тут талановиті артисти, хоч і досить вередливі. Але в нас честолюбна професія, ми всі не від миру цього, і я намагаюся їх зрозуміти.
— Яким, на ваш погляд, має бути цей жанр?
— Найдемократичнішим і найоптимістичнішим. І в ньому все повинно виглядати красиво, емоційно, навіть помпезно.
— Тому й гасло вашої діяльності “Оперета — крок до свята”?
— Так. Його придумав наш нинішній директор і художній керівник Богдан Струтинський. До слова, я йому колись підписував диплом як голова Державної екзаменаційної комісії.
— У вас навіть прізвище бурлескне — Сміян. Кому ж, як не вам, змушувати людей сміятися. А ви весела людина?
— Як вам сказати, на репетиціях не до сміху.
— Ваша “Баядера” тішить глядачів ще й досі…
Post a Comment