Святійший Патріарх Філарет взяв участь у святкуванні 70-ліття Київського театру оперети
25 лютого 2005 року на запрошення директора і художнього керівника Київського державного академічного театру оперети Богдана Струтинського Святійший Патріарх Філарет взяв участь у святкуванні 70-ліття існування цього театрального закладу. Патріарха супроводжував прес-секретар Київської Патріархії ігумен Євстратій.
Протягом 70 років свого існування колективом Київського театру оперети було здійснено понад 200 постановок, серед який відомі класичні твори Імре Кальмана і Жака Оффенбаха, а також такі незабутні твори, як «Весілля в Малинівці». Пройшовши важкі випробування у 90-х роках минулого століття, колектив театру під керівництвом нового директора і художнього керівника Богдана Струтинського отримав новий поштовх до розвитку і пропагування кращих зразків вітчизняного і світового театрального мистецтва.
У святкуванні ювілею Театру оперети взяли участь Перший заступник Голови Верховної Ради України Адам Мартинюк, Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Микола Томенко, Міністр культури і мистецтв України Оксана Білозір, Київський міський Голова Олександр Омельченко.
У своєму вітальному слові Святійший Патріарх Філарет відзначив, що справжнє театральне мистецтво має своїм завданням показувати глядачам, що таке добро, і що таке зло, боротися з проявами зла і закликати всіх до добра. В цій справі театр і Церква діють в одному напрямку, а тому Церква закликає Боже благословення на театральних діячів і глядачів, щоб за допомогою мистецтва вони зміцнювали в нашому суспільстві засади любові і добра. Відзначаючи внесок діячів Київського державного академічного театру оперети у духовне відродження українського народу Патріарх Філарет нагородив їх церковними відзнаками та побажав і надалі успішно служити ідеалам добра і любові.
08.06.2005 «Україна молода» Номер 104 Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА http://umoloda.kiev.ua/number/444/164/16051/
Богдан Струтинський: Так, я егоїст. Я суперегоїст у всьому, що стосується Театру оперети
70-й сезон єдиного у своєму жанрі храму Мельпомени змушує згадати про птаха Фенікса
Ще пару років тому Театр оперети кияни сприймали, м’яко кажучи, неоднозначно. Читали в пресі про його безнадійний творчий занепад, байдуже пропускали повз вуха чутки про зняття-призначення чергового худкерiвника і… регулярно заходили до театру на виставки-продажі, аби прикупити собі новенькі бюстгалтер чи шкарпетки. Сьогодні художній керівник-директор театру Богдан Струтинський може нарешті перевести дух і визнати, що процес вкладання в оперету власних нервів, часу, здоров’я, натхнення таки не був даремним. «Знаєте, — зізнався він мені, — я ж цілий рік після свого призначення нікуди не виходив: пропускав концерти, ювілеї, прем’єри. На мені лежало тавро «опєрєти». На щастя, ситуація змінилася».
Сімдесятий сезон Оперета завершує піднесено і впевнено — вперше за останні роки є що вписати в колонку «Досягнення». Випустили кілька прем’єр, вiдкрили Малу сцену, відзначили ювілей, заявили про себе як про творчий бренд, проїхалися з гастролями Україною… Речі, можливо, для інших театрів цілком звичайні, але для Оперети це справді суттєва заявка на право майбутнього.
З Богданом Струтинським я зустрілася після репетиції наступної прем’єри Театру оперети, вистави «Моя чарівна леді». Межа між сценою та реальним життям ще не конкретизувалася, душею режисер був у кріслі режисера, якому ось-ось здавати виставу…
«Якщо вистава не дотягує до 999 проби — ми її не випускаємо»
— Усі ми звикли сприймати «Мою чарівну леді» як мюзикл, але це і психологічна драма, — емоційно починає Богдан Струтинський. — І тут є дуже тонкі акторські сцени, які ти не зіграєш ні балетом, ні танцем, ні музикою. Там треба зіграти: людська душа навпроти людської душі. А коли йде просто голий текст, немає наповненості емоційної — мене це вбиває. Я хочу, щоб актор досягнув рівня, коли б мене зачепило насамперед як глядача.
— Пане Богдане, на початку сезону, що завершується, ви як художній керівник театру заявляли багато різних планів і проектів. Що вдалося, що не вдалося? І що завадило поставити «галочку» навпроти всіх задумок?
— Мені здається, що в цьому сезоні нам вдалося зреалізувати дуже багато речей. Ми зробили два вдалих проекти. Це дитяча вистава «Білосніжка та семеро гномів», яку подавали на «Київську пектораль», та відкриття Малої сцени виставою «Звана вечеря з італійцями». Паралельно репетирувала в нас пітерська команда, режисер і балетмейстер із Санкт-Петербурга готували «Мою чарівну леді». Але в грудні я подивився їхню роботу, і, чесно кажучи, вона мене не влаштувала. Цього сезону, якщо вистава не дотягує до 999-ї проби, ми її не випускаємо.
А серед досягнень я б відзначив ювілейний вечір, декілька концерних проектів, плідну роботу над спектаклем «Моя чарівна леді». Щодо ювілейного концерту, то ми долучили до нього всі київські колективи, багато було митців з України, з-за кордону. І його б я назвав нашою гордістю.
— Ви відпрацювали на посаді художнього керівника-директора Оперети повноцінний сезон. Який театр ви отримали у спадок? Яким він вам видався тоді: перспективним чи навпаки?
— Театр, який я прийняв, — це катастрофічний театр. З іншого боку — я прийняв дуже гарний театр, де багато людей реально хотіли працювати. Не всі, звичайно. Але ж і ситуація була такою, що в театрі бували часи, коли грали сім вистав на місяць — про що можна говорити? Коли людина не їздить на велосипеді — вона розучується на ньому їздити. Тобто у декого відбулася нівеляція професії. Є актори, як на мене, непоправні, які не мають сценічного майбутнього, тож я зробив ставку на молодь. Ту, яка ще щось хоче зробити, яка має здорову творчу амбіцію. Народний ти чи заслужений — я притримуюся принципу Вахтангова: виходь на сцену і доводь. Прошу! Натомість дуже багато коридорних акторів, які «у коридорах» зіграють усе, що захочеш. А на сцені — не можуть нічого. Але водночас є міцний кістяк людей, які ще хочуть розвиватися. У них горить душа, вони в професії ще дуже багато можуть.
— Фінансова ситуація була такою ж маловтішною, як і творча?
— Театр ми прийняли з величезним мінусовим сальдо — понад півмільйона. І духовне сальдо також можна було умовно оцінити у півмільйона. У театрі панувала інтриганська атмосфера. Я не кажу, що сьогодні цього вдалося позбутися повністю, та й сама природа театру на цьому замішана… З тими дружимо, з тими не дружимо, з тими дружимо проти тих — ну ви ж знаєте. Але в нашому театрі це вже виходило на рівень якогось збочення. Тому одним з основних завдань було повернути людей до нормального спілкування.
«Стежку в болоті прокладати дуже важко»
— Звільнення безперспективних практикували чи вдалося обійтися без «хірургічного втручання»?
— Ви знаєте, якби мені дали змогу у плані законодавчому звільняти, то я половину театру звільнив би. Причому зробив би це зі спокійною душею. Я вважаю, що основна проблема сучасного українського театру полягає в тому, що законодавчо ні керівник театру, ні актор, який буде потім соціально не захищеним, не мають майбутнього. В українському театрі відсутнє таке важливе поняття як контракт. Ну звільню я актора, будуть мене там проклинати… Але що з ним буде далі? І керівники театрів зв’язані по руках і ногах тим, що вони не можуть перевести хорошого актора на гідний контракт, дати йому більшу ставку, заохотити його. А зараз як виходить? Половина театру «пахає», половина — займається мімікрією. У мене є люди, які виходять раз у місяць на сцену. Якщо я випускатиму їх частіше — то себе перестану поважати. Я не маю морального права перед глядачем випускати цих людей на сцену. В українському театрі потрібно ввести контрактну систему. Дати акторові соціальні гарантії, дати стимул. У наших акторів немає ж ніяких бонусів. Ну не поставили його сьогодні на виставу, а він зміг підзаробити на якійсь халтурі — оце й увесь бонус. Це не нормально.
— А надбавки за звання народного чи заслуженого уже що, не діють?
— Народним держава дає сорок відсотків до окладу. Заслуженим — відповідно, двадцять. Це смішно. Актор не повинен думати під час репетиції про те, як йому ще підзаробити. До театру він має приходити зі стабільною душею, з настроєм на роботу. А так складається враження, що в людей виникає комплекс неповноцінності. Вони не потрібні державі. Якщо актора любить глядач — то він хоч у цьому компенсує цю несправедливість. Що акторові потрібно? Секунда. Працює-працює три місяці, виходить на сцену — і аплодисменти. Ось цим актор і отримав компенсацію.
— Нещодавно у пресі майнула інформація про те, що Богдан Струтинський на базі Театру оперети хоче відкривати акторську студію. Наскільки ця новина відповідає дійсності, й чим було зумовлене таке, за великим рахунком, не надто типове для сучасного українського театру рішення?
— Це моя величезна мрія. Я переконаний, що всі великі театри творилися тільки студійно. Тільки сильна, навіть авторитарна особистість може щось змінити в колективі. Ви думаєте, всім подобається, що я тут роблю? Та половині людей у театрі не подобається. Тому що я не даю спокійного життя. Прийти в болото і висушити його або хоча б прокласти якусь стежку — це дуже складно. Багатьом ця стежка, квіти, які повинні рости біля неї, просто заважатиме — їх і так усе влаштовує.
Post a Comment