Київський театр оперети, що днями відсвяткував своє 70-річчя, — єдиний театр оперети в Україні. А статусу академічного, певно, не має крім нього жодна оперета у світі. Донедавна Київська оперета була одним з автсайдерів серед столичних колективів; сяк-так виживати спромагалася переважно за рахунок здачі приміщення в оренду. Тут проводилися “заходи”, що не мали нічого спільного з театральним мистецтвом: виставки, ярмарки, розпродажі. Із приходом нової команди, очолюваної не “адміністратором”, а митцем-менеджером режисером Богданом СТРУТИНСЬКИМ, тихому життю Київської оперети настав край. По-перше, акції, не пов’язані з творчою діяльністю, тут не відбуваються. Натомість відкрито малу сцену, яка є стабільно аншлаговою, а на великій за сезон здійснено шість успішних проектів (орієнтовані вони, до речі, переважно на молодь). Розширено жанровий діапазон вистав: окрім традиційних опереток та мюзиклів тепер тут ставляться опери (скажімо, незабаром відбудеться прем’єра “Директора театру” Моцарта, у найближчих планах — “Колокольчик” Доніцетті)… Про Київську оперету знову (як у колишні, кращі її часи) заговорила критика. Сюди повернувся глядач. Навколо неї створюється поле високої мистецької напруги. Серед чинників такої напруги — й Урочиста акція нагородження переможців Всеукраїнського рейтинґу “Книжка року’2004″. Із цього ми й почали розмову з Богданом Струтинським.
Kr.: Пане Богдане, чому Ви пішли назустріч абсолютно неприбутковій, некомерційній акції й стали партнером “Книжки року’2004” у ці складні для нашої культури часи?
Б.С.: Ми взагалі відкриті для співпраці — це є політика моя, команди й театру; ми не можемо бути поза мистецьким процесом. Нам цікаво, щоб у приміщенні театру відбувались інші культурні заходи, крім вистав. Але тут ми дуже прискіпливо відбираємо: що це за заходи, і певним чином себе позиціонуємо. Це принципова позиція — у нашому приміщенні ні за які гроші не може відбуватися нічого, що б могло дискредитувати театр як культурну установу. “Книжка року”, на мою думку, — цікава культурна подія, яка за нашої партнерської участи відбудеться в головній артерії міста.
Kr.: Чи маєте Ви особисто сантимент до певної номінації “Книжки року”, до якоїсь конкретної літературної гілки?
Б.С.: Як педагог, що викладає в театральному інституті, особливу увагу я приділяю п’єсам. Мене дуже цікавить сучасна інтерпретація якоїсь теми, що її можна було б покласти в основу мюзиклу. Але й із п’єсами, і з лібретто зараз в Україні криза. Дуже мало текстів, які б мене зачепили. Ще менше — професійно зроблених, таких, що не відвернули б сучасну молодь і враховували закони театру. Скільки можна дивитись у минуле! Звичайно, кожна людина повинна знати свою історію, але не можна тільки озиратися. Треба дивитися та йти вперед і робити сучасне. Минулого вже не повернеш. Ним треба жити в пам’яті. Майбутнє ж попереду, про нього треба мріяти, його треба будувати. Україні сьогодні потрібні культові письменники — такі, скажімо, як Муракамі, треба робити все, щоб вони ставали модними серед молоді.
Kr.: Розкажіть про свої книжкові уподобання. Що Ви любите читати особисто, як читач, а не як режисер, який думає про адаптацію того чи іншого тексту для постановки на сцені, для свого колективу?
Б.С.: Я люблю Чехова. Років зо два тому я перехворів Муракамі, перечитавши його всього. Залюбки читаю Гемінґвея, Кортасара, Германа Гессе; світові моделі останнього мені дуже цікаві. Рука сама тягнеться — читаю, щоб знайти близькі собі думки.
Kr.: А з сучасної української літератури?
Б.С.: З останнього, що прочитав, сподобався роман “Еґоїст” Марини Гримич; вона дуже цікаво його виписала. Правда, із кінцівкою я би посперечався — не зовсім зрозуміло, до чого авторка закликає. Дуже все песимістично. Я не кажу, що треба всюди творити “гепі-енди”, але мистецтво повинно дати якийсь рецепт — не в розумінні “роби так”, а в розумінні спроби. Хочеш візьми — хочеш ні. Може, влучиш? Може, це твоє?
Kr.: Кого ще Ви читаєте з сучасних українських авторів?
Б.С.: Гарні твори у В.Медвідя — але це не є придатне для сцени, для адаптації. Є цікаві пошуки в поезії в С.Жадана. Тобто, можна говорити про суто літературні досягнення. Але цілісного твору, потрібного мені як режисеру, такого, який сьогодні може бути інсценізований на сцені театру, я не бачу. Чому? Немає чітко окресленої сучасної теми, немає гарно виписаних діалогів, немає струнко вибудованої композиції. Є проби, флюїди, розмірковування, але немає текстів, придатних для сцени. Автор повинен знати закони театру — тривання тут дуже сфокусоване, збите, спресоване; за одну годину тут може пройти десятиріччя. Усе це треба вміти описати, знайти гарний, причому саме письменницький прийом. Це вже потім режисер буде інтерпретувати.
Kr.: Вважається, що українська книга займає близько п’яти відсотків українського ринку, все інше захопив наш північний сусіда. Приблизно така ситуація й із культурно-театральним простором. Може, дещо краще, якщо взяти весь театр загалом, але якщо говорити про жанри “легкі”, до яких належить і оперета — то матимемо невтішні результати. Чи так це, на Вашу думку?
Б.С.: Мені здається, зараз наше мистецтво переживає кризу. Я не бачу в Україні осмисленого, цілеспрямованого підходу до розвитку національного мистецтва. Така фраза звучить дещо заїжджено, але це дійсно так. Коли ми починаємо говорити в процентах, не створивши жодної умови для розвитку українського театру (я говорю в даному випадку про театр, але це стосується й книжки), то чого дивуватися, що він не живе — а жевріє, виживає?! Книжка — так само. Вона ледь-ледь утрималася, добре, що не зникла. А якщо говорити про оперету як частку естради, то вона не має навіть тих п’яти відсотків. Добре, якщо вона має піввідсотка.
Kr.: Які Ви бачите шляхи виходу з ситуації, що склалася, — і для театру, і для книжкової сфери?
Б.С.: Якщо ми живемо в Україні, то повинні бути певні пріоритети в фінансовому підході.
Kr.: Тобто, державні преференції?
Б.С.: Звичайно. Я вірю, що зараз ситуація мала би змінитися, адже дуже високий кредит довіри до влади в суспільстві. Хотілося б сподіватися, що влада цей кредит виправдає.
Середа, 9 лютого 2005 “День” №22 Надія СОКОЛЕНКО http://www.day.kiev.ua/
Потрібні “розумні арлекіни”
Київський академічний театр оперети готується відсвяткувати своє 70-ліття
— Ми зараз готуємося до відзначення ювілею й озираючись назад на вже пройдений шлях, схиляємо голову перед великим минулим цього театру і взагалі Троїцького народного дому. Адже у цьому приміщенні починав свою роботу перший український стаціонарний театр Миколи Садовського. Тут працювали визначні діячі українського театру: Марія Заньковецька, Лесь Курбас, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Із нагоди ювілею в театрі відкриється фотоекспозиція «Сторінки з історії», а 25 лютого відбудеться святковий концерт «70 років — з любов’ю».
Чекаємо гостей із українських театрів та з закордону (Німеччини, Угорщини). В історії Київської оперети можна виділити кілька сплесків — передусім «велике минуле» початку століття, потім період коли Борис Шарварко розкрутив театр так, що на вистави було неможливо дістати квиток. На жаль, пізніше оперета довгий час перебувала у великому занепаді. Зараз у нашому колективі кардинально міняється життя. Ми в трупу взяли молодь, відкриваємо студію, в якій навчатимуть не тільки акторському мистецтву, а й режисурі й технології театру. Вже зробили шість нових вистав.
У жовтні минулого року в нас була презентація Камерної сцени — прем’єра спектаклю за Ж. Оффенбахом «Звана вечеря з італійцями». Це салонний напрямок постановки, що є досить незвичним для музичного театру. Ми отримали звання академічного колективу. Кращим показником змін є те, що до театру повертається глядач. А вся трупа хоче працювати.
— В афіші вашого театру зараз переважають твори класиків жанру, чи не відчуваєте ви потреби розширити ці рамки?
— Зберігаючи назву «Театр оперети», оскільки наразі ми є єдиним театром цього жанру в Україні, ми його позиціонуємо як театр широкого профілю: оперета, мюзикл, музична вистава, музично-драматична вистава, опера-буф… Мені важливо розширити рамки оперети й щоб до театру прийшла молодь. Тому ми спеціально відкрили Камерну сцену. Саме там є можливість самореалізуватися молодим режисерам, акторам.
Ми намагаємося розширити репертуарну афішу. Проводимо тематичні концерти, наприклад: «Зі сторінок оперети», «Молодь в опері», «Концерт зірок оперети», «Вечір українського романсу». Плануємо провести «Вечір класичного романсу».
Поки що у нас, на жаль, не існує цікавого національного бренду. Те, що пропонують сучасні композитори, не дуже цікаве. Це або попса, кітч, чи така патетика, що від неї аж нудить. Знаєте, протягом помаранчевої революції ми в залі Оперети приймали по 560 чоловік на ніч, усі були натхненні, сповнені віри в позитивні зміни. І ця подія змінила людей. Зараз я вірю, що вона змінить мистецтво. Змінить ставлення до українського мистецтва. Воно повинно стати модним.
— Певний час тому в Опереті визріла конфліктна ситуація у зв’язку зі зняттям статусу державного театру. Чим все скінчилося?
— Справа в тому, що когось, видно, цікавила будівля Оперети й театр намагалися закрити. Зараз у Верховній Раді України приймається закон про охорону пам’яток архітектури й наш будинок є в тому списку. Друга справа, що йшла перереєстрація з державних в комунальні об’єкти, оскільки ми фінансуємося міською держадміністрацією. Нині Оперета знаходиться в комунальній власності, як практично всі київські театри. Але, як я вже згадував, ми маємо статус академічного театру, що служить певним захистом для колективу. Нас підтримав мер Києва. І на доказ того, що наш колектив саме відроджується, може слугувати вже те, що в нас за минулий рік найбільші фінансові показники серед усіх театрів міста Києва.
— У театрах часто практикується наповнення залів за рахунок планових походів школярів, особливо в дні канікул.
Post a Comment