- Для навчання молодих. Це буде трирічна студія з усіма складовими вищої театральної освіти (я ж викладаю у Театральному інституті) – від вокалу до сценічного слова, сценічного руху, танку, фехтування, тобто, повен курс майстерності актора.
На сьогодні маємо декілька цікавих голосів, молодих людей. Але існує несправедливість з боку уряду: Національним театрам зараз збільшують зарплатню вдвічі – приблизно до 2 тисяч гривень, а у Театрі оперети – до ста доларів. При чому режим роботи у театрі оперети шалений, і я на цьому наголошую. Ми не є державною установою, ми на трансфертах, на субсидіях. Тож, це просто нерозумне ведення політики культури.
- А що змінить надання Театру статусу академічного?
- Це дає 100 відсотків нарахування до зарплатні.
- Але підвищуватись вона не буде?
- Ні, це ми можемо зробити своїми внутрішніми ресурсами: на сьогодні ще ні, та у перспективі це можливо. Щоправда, за умови укомплектованого штабу, адже за період минулого керівництва було звільнено 120 штатних одиниць. У радянські часи була хоч плановість, був розписаний штатний розпис, а зараз у театрі немає слюсарки, немає столярки. Ми ж людей беремо на роботу за контрактом. Театр не має посади головного художника, не має охорони, усі працюють на контрактних умовах, з кишені самого театру. Таким є мій внутрішній протест, протест всього колективу, а може, й протест усієї театральної галузі, тих театрів, які на сьогодні злиденно себе почувають.
- А як реагує на це міська влада?
- У зв’язку з 70-річчям нашого театру мер на моє листовне прохання надасть нам фінансову допомогу, він у цьому – людина прогресивна. Зараз О.Омельченко підписав розпорядження про присвоєння театру оперети статусу Академічного, і ми чекаємо затвердження від Міністерства культури.
На мою думку, наш театр має бути Національним, адже він єдиний у такому жанрі в Україні. І в інструкції про присвоєння театрам статусу Національний внесено поняття ексклюзивності. Але позаяк наш театр комунальної власності, а не державної, то це питання владою просто не розглядається.
- Давайте тепер про творчість, про хороше.
- Незважаючи на усі ці злиденні речі, нам вдається знаходити спонсорів. У нас відкрився власний сайт. І я думаю, що та група молодих людей, які не є зіпсовані Театром оперети, я на цьому наголошую, прогресивно мислять, хочуть розвитку і самореалізації. Існує також відділ реклами, який за цей період зробив дуже багато.
Маємо низку цікавих проектів. Так, відкриваємо камерну сцену (театр у фойє – Є.Х.), єдину в Україні камерну сцену у музичному світі. Ми відкриваємось прем’єрою Офенбаха “Звана вечеря з італійцями” у моїй постановці. Мені здається, що у цій речі ми по-іншому представимо взаємодію актора з текстом, спробуємо відійти від штампу. Хоча відразу зняти за одну постановку штамп, який приростав, як маска до оперети, дуже складно. Дуже важко змінити людину. Але вишуканий, рафінований глядач відразу відчує різницю. Я не хочу робити знижку на нинішній момент. Для мене існує або хороший театр, або поганий театр. Я хочу, щоб ми були не порожнім простором, а елітним театром. Наша театральна площадка саме і розрахована на камерну, вишукану еліту. А що таке режисура? Це кожен день забивати цвях голою рукою.
На сьогодні ми запускаємо великоформатні проекти на велику сцену. Це буде “Моя чарівна леді”, яку ставитиме Борис Лагода, один із найкращих режисерів Росії, проте дуже небезпечний режисер, бо має потяг до фарсу. Та я думаю, що все складеться добре, адже він професіонал. Також плануємо ставити “Містер Ікс” у моїй постановці. Молодий режисер Олександр Андрієнко розвиває проект “Продавець птахів”.
- У репертуарі в основному світова класика, ви не хочете працювати з українським продуктом?
- Ні, ми працюємо з українським. Але зараз я не бачу жодного сучасного драматурга, який міг би написати лібрето, більшість просто переливають з пустого в порожнє. Я зустрічався з Цеглярем, йому 92 роки, це класика українського композиторського мистецтва. Він пропонував мені свій водевіль, але я його поки не відчуваю. Я не хочу шароварщини, я хочу зробити високу українську виставу. Мені потрібен сучасний “Гаррі Поттер”, сучасні “Ромео і Джульєтта”, який притягне молодь до українського, що вже потроху стає для неї модним. Напевно, це буде “Сорочинка” Рядова, бо там дуже хороша музика.
Нещодавно ми з Оксаною Галенко спробували зробити дитячий проект “Карнавал казок в Україні”. Також маємо дитячо-молодіжний проект “Чесноти нашого століття”, у якому мені цікаво досліджувати, що я є молода людина, яка живе в Україні і це класно.
Також маємо намір розвивати гастрольну діяльність, саме в Україні. Минулого року нам вдалося об’їхати чотири міста, зараз хочемо сягнути восьми. Адже театр був невиїзним, а коли колектив не їздить, яких би це ресурсів і резервів не коштувало, він вмирає, у нього немає спогадів. Тож, ми плануємо поїхати знову у Рівне, до Львова, у Кривий ріг, до Дніпропетровська. А згодом – до Італії.
Я завжди казав і буду казати, що театр – це творчий організм і має жити тільки творчістю. Хай це буде не соціальне змагання, а творче змагання: хто краще заспіває, а хто взяв ноту не фальшиву.
- Розкажіть ще про ідею із щомісячними гала-концертами.
- Думаю, що охопимо весь театр. Я маю на увазі, що перша частина гала-концерту буде складатися з оперети, друга частина з мюзиклу, який у репертуарі театру є чи колись був. Плануємо давати такі концерти щомісяця. Вони матимуть різну тематику, скажімо молодь в опереті, чи вечір української пісні силами нашого репертуару. І на мій погляд, маємо на це право, адже є хороший акторський ресурс. А останнім заходом у цьому році буде гала- концерт власне на 70-річчя театру, у грудні, на який зберуться й інші театри. Будуть нас вітати… Має бути гарна творча здибанка…
Суббота, 14 – 20 Августа 2004 года «Зеркало недели» № 32 (507) Александр МОСКАЛЕЦ http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/507/47424/
ТАК ЛИ УЖ ЛёГОК «ЛёГКИЙ» ЖАНР ОПЕРЕТТЫ? 27 июня вечно молодой «Летучей мышью» Йоганна Штрауса-сына завершил свой семидесятый сезон Киевский государственный театр оперетты. Именно это сочинение когда-то стало первым, принятым к постановке в так называемом Театре музыкальной комедии, который был создан в 1934 году по постановлению правительства, сразу после того как столицу Украины перенесли в Киев. По решению Городского совета театру было выделено помещение бывшего Троицкого народного дома на улице Красноармейской. Того самого, с которым была связана деятельность Садовского и Саксаганского, да и первые шаги Молодого театра Леся Курбаса. И вот, в 30-х годах там обосновалась Музкомедия, позднее — Театр оперетты. А «Летучая мышь» в течение прошедших десятилетий была поставлена в нем четырежды. Этот театр всегда оставался вдали от всех публицистических баталий по поводу судеб отечественного музыкального театра.
Лишь в связи со спорным увольнением Виктора Шулакова с должности главного режиссера театра в Киеве заговорили о театре оперетты как об одном из «ньюсмейкеров» в области культуры. Хотя любые рассуждения на этот счет не шли дальше сдержанных констатаций. Похоже, в театре еще не совсем привыкли работать с прессой так, чтобы это приносило пользу общественному реноме коллектива. В начале этого года привычную тишь слегка всколыхнуло известие о том, что театр собираются лишить статуса государственного. Не обошлось и без открытого письма столичному мэру, а там и Президенту Украины, подписанного в первую очередь всеми основными ныне здравствующими корифеями Национальной оперы. Что само по себе оказалось в высшей степени показательным. Ибо в среде Театра оперетты таким образом не оказалось ни единой творческой единицы, чей голос мог быть услышан как голос признанной и значимой творческой личности. Нацопера выступила как «старшая сестра» своих коллег, как единственная сила, которая хоть на что-то может влиять в цехе артистов музыкальных театров столицы.
То, что должен был бы представлять театр оперетты после лишения статуса государственного, предполагалось именовать как «зрелищно-развлекательное учреждение культуры «Киевский театр оперетты». В этой умопомрачительной формулировке отдавало чем-то до жути постмодернистским, или наоборот — чем-то вроде нэпа на новом витке. Воображение неудержимо рисовало в связи с этим огни казино, брякающие игровые автоматы и, может быть, двухметровых мулатов с коктейлями на подносах. По крайней мере, никаких стойких ассоциаций с аристократичными мелодиями Штрауса и Кальмана выражение «зрелищно-развлекательный» не вызывало. Говорилось о том, что без статуса государственного Театр обречен на череду стихийных увольнений и на риск оказаться в частных руках. Опять же, показательно, что в общественном мнении государственная «крыша» хоть как-то оберегает учреждения культуры от развала. Так как все, что не связано с государством, может попасть в руки дельцов, которые, снова-таки — в общественном мнении, якобы стремятся до предела насытить все пространство развлекательными заведениями. В этой схеме виден лишь один, строго определенный имидж государства. Это имидж консерватора, не лишенного старой, советской закалки, которая всегда сочеталась с трепетным отношением к искусству. Ни о каких упованиях на активную поддержку со стороны государства вроде бы речь не идет. Государство в данной ситуации видится единственной силой, способной «не сделать хуже», не более того.
Post a Comment