Даниною сучасному ритму життя стало відкриття офіційного сайту Київського державного театру оперети. Відтепер всі, хто бажає, зможуть легко отримати інформацію про репертуар, історію театру, висловити свої побажання й враження
11-6-2004 Рівне вечірнє
№41, «Культура» http://rivnepost.rovno.ua/showarticle.php?art=007941
Класика від Кальмана та киян
«Все, будемо стрілятися! Завтра вранці, о восьмій, біля старого дуба.
Якщо я просплю та не прийду — починайте без мене…»
(Бонні, «Сільва»)
Класика — вона й в Африці класика, завжди знайде свого шанувальника. Такий специфічний театральний жанр, як оперета, свого фаната має будь-де. Навіть у Рівному. Для таких людей драмтеатр навіть презентував спеціальну виставу «Оперета!…». Минулої неділі тим же самим людям подарунок зробили вже столичні артисти — Київський державний театр оперети показав на рівенській сцені безсмертну «Сільву».
Оперета Імре Кальмана «Сільва» — це як «Лебедине озеро» для балету чи «Гамлет» для драми: скільки не дивись, все одно цікаво. Саме тому ця вистава є в репертуарах багатьох музичних театрів. Київський театр оперети — єдиний в Україні, а тому можна впевнено казати, що його виконавський рівень досить високий. Рівняни, котрі вистави киян не бачили вже давно, це могли підтвердити — в черговий раз «Сільва» вийшла яскравою та стовідсотково «опереточною», як це і задумував старий Кальман. Головні герої — Едвін і Сільва — співали досить сильно, Бонні жартував не гірше від Віталія Соломіна у відомій кінопостановці, а оркестровий музичний супровід — також на відповідному рівні. Глядач після вистави виходив стомленим, але задоволеним — це ознака того, що навіть без гучних імен і шокуючих постановок можна зробити якісний театральний продукт, поставившись до роботи відповідально.
На гастролі в Луцьк та Рівне кияни приїхали у складі 86 осіб, привезли відповідні декорації. І хоча квитки продавалися не ідеально, новий директор театру Богдан Струтинський каже, що гастролі були не комерційними. Радше, завданням акторів було ближче познайомити рівенського театромана із театром оперети, аби ті постановки, які планують привезти восени («Летюча миша», «Маріца», «Баядера» та один з мюзиклів) збирали вже повні зали. Після недільної «Сільви» це стає цілком можливим.
Вівторок, 28 вересня, 2004 р. – 17:25 Studio Cufer
Євгенія Худзік
Інтерв’ю: Богдан Струтинський
“Я хочу, щоб ми були не порожнім простором, а елітним театром Слава Богу, що минулися часи, коли артисти між гастролями їздили “човникувати” до Польщі, аби купити нові стільці до театру чи просто покращити матеріальне становище. Їсти ж хочеться завжди, а на куцу зарплатню, хоча й видавали її трохи не кілограмами (інфляція стрибала, як температура під час грипу), надто не розженешся, особливо людям творчим. Зарплатня і зараз бажає бути кращою, проте зараз хоч артисти мають змогу займатися своєю справою – дарувати глядачеві і собі позитивні емоції від вистав та нових проектів.
Звернула увагу муніципальна влада і на Київський театр оперети, єдиний у своєму жанрі в Україні. До 70-річчя йому мають надати статус академічного. Але наскільки реально це зможе змінити стан театру, який зараз переживає свої не найкращі часи? Як змінився сам театр, який відкриває свій ювілейний сезон? Буде там молода кров чи залишаться народні артисти, що вже десятиліттями не змінюють місця роботи? З цими питаннями я завітала у великий, просторий будинок на Великий Васильківській – Київський театр оперети.
Відразу ж помітно зміни – у будинку йде капітальний ремонт, і хоча зараз сходи – наче після навали якоїсь орди, але робота кипить, і театр таки готується увійти в ювілейний сезон з новим обличчям. Готується навіть новий експериментальний майданчик для вистав – так званий театр у фойє. На ремонт частину грошей дала міська рада, а іншу, як сказав режисер Олександр Андрієнко, зі своєї кишені фінансує сам заклад. Ну що ж, наче рухаємось до капіталізму, отже, і державні заклади мусять “крутитись” у ринкових умовах.
У приймальні керівництва відразу бачу зміни – тепер на табличці написано “Директор – художній керівник”. Новим директором театру оперети став Богдан Струтинський, до того він був і є його художнім керівником. Тепер у пана Богдана справ значно збільшилося, адже треба не лише проводити репетиції з акторами, а й думати, як привабити інвесторів до театру і зробити ще масу господарських речей. Богдан Струтинський справляє хороше враження, мабуть, лише така енергійна, молода людина і може вивести театр із кризи. Трохи дивно бачити його у великому кабінеті, значно природніше виглядає він, коли проводить репетиції з акторами. Але недовгий час перебування на адміністративній посаді його не зіпсував – переді мною яскрава творча особистість, яка справді хоче змінити театр на краще.
- Пане Богдане, театр розпочинає свій новий сезон, ювілейний. Минуло 70 років, проте ставиться переважно класика. Що буде нового? Чи ця класика крізь призму сучасності?
- За законами розвитку суспільства, уся класика, яку зараз ставлять у світі, є сучасною. Адже те, що писав колись Шекспір, тоді було сучасним. Зараз стосунки інші, але тема залишилася та сама, про яку писав Шекспір. Це і мене хвилює, і вас, тобто суспільство, яке нас оточує, і молодь. Тобто, завжди можна сказати, що класика є сучасною, якщо вона ставиться в ранг високої драматургії. Але я розумію, що запитання дещо іншого ракурсу. Звичайно, хочеться потрапити на класного режисера, який зможе розкрутити театр, трупу, задати акторам нову тему, яка не буде просто виконавською, не змушуватиме їх просто приходити на роботу, а рухатиме ними, і вони самі бігтимуть у цей творчий процес. Звичайно, хотілось би, щоб театр вийшов з таким проектом на київського глядача. І мені здається, що у цьому сезоні це нас очікує.
- Цього року ви відзначатимете свій ювілей…
У нас незабаром справді велика, кругла дата. Наш театр – перший стаціонарний театр в Україні. Тут розпочинав свою історію Садовський і його театр, тут один сезон працював Лесь Курбас. А ще – такі корифеї, як Заньковецька, Кропивницький. Отже, йдеться про те, що у цих стінах витав дух високої драматургії і високої майстерності. Ми хочемо повернути театр до цього. Ми – це значить група молодих людей, які зі мною працюють, це молода команда, яка прийшла до театру і має на меті самореалізуватися і реалізувати сам театр і його жанр вповні. Бо жанр оперети, як знаєте самі, безмежний. Треба зняти цей штамп, який сидить на опереті, висить, придавлює її. Як його зняти, тому що це справді штамп, який не виник випадково, бо театр до цього періоду так вівся, так його вели – аби якось було.
І театр врешті решт втратив своє обличчя. Не можна сказати, що його зовсім немає. Так, це сильний театр, і тут є можливості для розвитку жанру, досить сильні можливості. Але в адміністративно-господарському плані він просто розвалений. Штаб не укомплектований. Вже з нашим приходом є багато змін позитивних. Але у театрі 6 років не було завідуючого постановочною частиною! Вистави ставилися, але які то були вистави! Півтора роки йшла одна і та ж постановка, або переставлялась стара – і всі були задоволені. Знаєте, брали старий циліндр, перевертали його навиворіт, знову одягали і всім було класно, тому що люди вже звикли не працювати. Можеш прийти раз на тиждень, подивитися: мене немає у списку? Ні! Ай, харашо, піду собі чимось іншим займуся. Зараз зовсім інший режим роботи. Як у нормальному столичному театрі і три крапки – у нормальному майбутньому європейському театрі. Тому що перш за все – це творча дисципліна. Якщо її немає, то актор дестабілізований, здебалансований, він не може працювати у творчому ключі, йому вже все паралельно. Він приходить для того, щоб відбути, значить він втрачає основне – своє функціональне начало. Адже актор – творець, інтерпретатор чужих життів, чужих ідей. Чого ж оперета втратила своє обличчя і стала безхребетною? Оперета, актори… Вони ж не займалися у суспільстві професією. І зараз зберігаються такі ж тенденції: мені легше знайти винного, ніж змінити себе. І я вбачаю у цьому дуже серйозну проблему і навіть загрозу майбутньому, якщо актори не займатимуться собою. Особливо вокалісти дуже втратили форму, і якби хтось із них зараз поступав до консерваторії, то я б їм поставив двійку особисто. Щоправда, є надзвичайно талановиті люди, але вони ще не відкрилися. Тому той театр, який склався до нинішнього дня, є закономірним явищем, його перетворювали не в творчий організм, який має на меті перш за все виставу і сцену, а в адміністративно-командну структуру, необхідну для створення орендних площ із продажу речей першої необхідності. Тобто, я розумію, що це дуже вишукано у театрі купити якусь річ, але театр не для того призначений. Тому він перетворився у певну структуру, яка не продукує мистецтво, а, маючи власну історію, є перевалом для якихось функціонерів. Майте на увазі орендних. Я одразу заборонив виставки, коли прийшов до театру. Щодо атмосфери театру, мені здається, що є група творчих людей, які займаються собою. Вони самі підходять, дають творчі заявки. Тобто, не за моїм наказом діють. Це переважно молодь.
- А як справи із оновленням складу?
- Розумієте, зараз втримати у нас молодь надзвичайно складно. Тому що молода людина хоче розвиватися творчо, але одночасно вона хоче утримувати себе на побутовому рівні, хоче бути незалежною. Зрозуміло, що ніхто не придумав нічого банальнішого, ніж гроші. Людина працює, і вона повинна мати відповідну зарплатню. Для того, щоб від працівника вимагати, йому треба платити. Держава дає нам дуже мало, лише 76 відсотків.
- А хто фінансує решту – 24%?
- Це навіть не 24, а якщо врахувати податок на нарахування зарплати, то це усі 37 відсотків. Тож, ми працюємо, намагаємося якось економічно ситуацію вирівняти. Тому я набрав молодих. Наступного року ми оголошуємо ще конкурс. Плануємо створення студії. Я думаю, що це буде Студія імені Миколи Садовського.
- Якого плану студія?
Post a Comment