Щоб закінчити тему режисури, зізнаюся, що я не дуже шаную режисерів-теоретиків, котрі лише тривалими розмірковуваннями визначають, що тобі треба зробити. Я люблю режисера-ілюстратора, що вміє показати. Причому показати, як правило, гіперболічно, а ти як актор маєш знайти золоту середину. Іноді кажуть, що це погане навчання, мовляв, режисер ніби «натягує» актора на себе. Але й актор повинен мати клепку: усе, що йому треба, він бере, зайве — відкидає. До речі, є актори, що з дому приносять купу заготовок. Режисер бере глину, а пісочок відкидає,— виходить добротний глечик, тобто повнокровний образ.
І, звичайно, перших п’ять спектаклів — це ще продовження роботи акторів над ролями, бо глядач — це строгий і точний режисер, який дає можливість актору зафіксувати все найцінніше в ролі, виокремивши лушпиння.
— Тамаро Михайлівно, чи не розгубив сучасний український театр школи?
— Мені важко вгадати, у що трансформуються деякі наші театри через десять років, особливо з огляду на те, як перелицьовується класика, коли графи перетворюються в рокерів, а купчихи на бізнесменш. Але щось мене переконує, ще років на сто вистачить тих генів, тієї закваски, що закладені в організмі вітчизняного театру.
Зверніть увагу на такий момент. В Україні в жодному навчальному закладі не вчать на артистів оперети, до нас приходять з консерваторій, з театрального інституту. Але якщо в молодій людині є акторський потенціал, то за два-три роки вона вже працює врівень з маститими акторами, органічно вливається в колектив театру, стіни і лаштунки якого просочені серйозною театральною школою.
Якщо бути об’єктивними, то не кажуть: українська театральна школа чи радянська. Є велика російська школа акторської майстерності, її досягнення всотали Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий, Заньковецька, Саксаганський, Лесь Курбас, інші корифеї сцени. Ця школа беззастережно визнана на Заході, в Америці, визнана в Голлівуді.
— Вистачає сучасній акторській молоді творчого фанатизму, самовідданості?
— Вистачає безсумнівно! У театр оперети прийшов новий художній керівник Богдан Дмитрович Струтинський. Дуже багато молоді з’явилося. Я не беруся стверджувати, що все це таланти й майбутні зірки, але бачу, як працює ця молодь, і розумію: вісімдесят відсотків з них — це справді фанатики театру й нашого жанру. Вони нікуди не підуть, хоча всі з консерваторською освітою, мають чудові голоси, отже, є можливість працювати в оперному театрі, у філармонії й заробляти гроші, адже в нашому театрі, незважаючи на те, що він одержав високе звання академічного, зарплати дуже скромні. Але молоді актори вже стали самовідданими прихильниками нашого жанру, і мені радісно від цього. Київський театр оперети — мій дім, моя святиня, і мені вкрай важливо, щоб він існував-процвітав. І молоді повинні розуміти: не можна дати вмерти цьому жанру, тим більше, що ми — єдиний театр оперети на всю Україну!
А ще я дуже хочу, щоб можновладці й бізнесмени збагнули: без культури, без театру і їх самих не буде. Культура — це запорука здоров’я нації, чим вона потужніша, тим вище економіка. Якщо на мить уявити, що раптом, не дай Боже, закрилися всі заклади культури, то в країні, мені здається, почнеться мор.
— Акторство — це, без перебільшення, вулкан пристрастей. Певно, й у Вас траплялись моральні кризи?
— Одного разу в момент душевного надлому я поїхала по пораду до однієї відомої провидиці, що живе в Хмельницькій області. Вона не була чаклункою, але могла вельми точно підказати вихід з непростої ситуації, причому не прямолінійно, а ніби притчею, фразами-ключами, так, що кожному все було зрозуміле й доступно.
У мене в той час якось не складалося в житті, у театрі збій стався, депресія навалилась, нічого не хотілося. Одне слово, я відчула в собі недобре. А оскільки вірю таким людям, то поїхала. Її житло здалося мені дивним: у зелений колір пофарбовано будинок, паркан, ослін, колодязь, навіть пеньки були зелені. Стукаю в двері, та ось досада — ніхто не відчиняє, немає нікого в будинку. Сіла сумно й безвольно на лавочку біля криниці. Раптом до хвіртки через город підходить жінка й каже: «Боже, бідна людино, я вже півгодини за вами спостерігаю. Але ж, голубонько, я вам нічого не можу сказати, бо сонце вже заходить. Ви пізно приїхали». Я чомусь відповідаю: «І на тому спасибі». Віщунка винесла склянку молока, шматок хліба, я скуштувала (дотепер пам’ятаю, якими вони були смачними). Попрощалася, і коли вже дійшла до кінця садиби, із-за паркану несподівано визирнула голова цієї жінки. «Іди сюди»,— кличе. Намалювала замкнуте коло й мовила: «Ти працюєш на такій роботі, де неминучі великі заздрощі, і від цього ти страждаєш. Але ти з цієї роботи ніколи не підеш, тому в тебе замкнуте коло. Працюватимеш, але страждатимеш. Я Богові молитимуся, щоб в тебе прояснення настало».
Їду додому й міркую: «Чому вона думає, що я не залишу цієї роботи? Я ще молода. Ну й що з того, що я заслужена артистка (це звання я одержала дуже рано)… Піду з театру, почну нове життя». Мені подобалося з дітьми возитися, подобалася поліклініка, думаю, піду в дитячий садок вихователькою або в поліклініку санітаркою, закінчу які-небудь курси…
Приїжджаю в Київ. Напередодні вистави «Весела вдова» написала заяву про звільнення, віднесла тодішньому художньому керівникові Олександру Барсегяну. Він здивувався: «Причина? Поясни причину!» Я йому: «Без причини, хочу піти, і все». Він: «Тамаро, я сподіваюся, це несерйозно. Ну чого ти, їй-Богу? Якби ти була непотрібна театру…»
У «Веселій удові» в мене манюсенька ролечка. Відкривається завіса, я стою на сцені, дивлюся в темну глядацьку залу, й раптом на думку спадає: «Томо, це твій останній спектакль, більше ти цієї картинки ніколи не побачиш». По обличчю течуть сльози. Із-за куліс Барсегян тихенько каже: «Тамаро, по-моєму, ти дозріла порвати заяву» і показує її. Я стою і плачу. Плачу через те, що ніколи не побачу глядача, ніколи не вийду на сцену, що залишу колектив і він стане для мене чужим. Не витримавши, я вийшла за куліси, узяла в Барсегяна той папірець, порвала його. Я відчула неймовірне полегшення й одразу повернулася на сцену. Але вже з таким переможним виглядом, що дідька лисого тепер мене хто дістане чи змусить написати таку заяву. Я працюю в цьому театрі. Усе, я повернула собі життя!
01.03.2006р. Театрально-концертний Київ Оксана Денякова Наприкiнцi минулого року В Київському академiчному театрi оперети вiдбулася ПРЕМ’ЄРА мюзиклу “Моя чарiвна ледi”, а художнiй керiвник театру Богдан Струтинський вже мрiє здивувати глчдачiв новим сюрпризом…В останнiй день березня театр знову запросить киян на ПРЕМ’ЄРУ.Вечiр-концерт “Кавова кантата” Й.С.Бах, стане новим словом,вiрнiше, “новою нотою” в репертуарi колективу.Цiкаво, в якому театрi оперети виконували музику Бахаi Цiлком можливо, що київський театр стане першим.Богдан Струтинський обрав цей твiр тому. що -к вiн сам зiзнаєтся- генiальна музика Баха лiкує та вiдроджує, тож тi,хто її виконує, не можуть бути агресивними та злими.i це цiлюще доьро,звичайно,передається глядачам. А тi з них,хто доволi часто приходить на виставу театру,вже знають,що Богдан Дмитрович завжди намагаєтся придумати неординарнi режисерськi прийоми,вiдiйти вiд штампiв,спробувати щось несподiване.
Вечiр-концерт створено саме для малої сцени,сюжет кантати простий та жартiвливий:головна героїня жодного дня не може без кави-так вона її полюбяє!Через те й вiдбуваєтся її конфлiкт з батьком. Взагалi,цей твiр композитор писав як розважальний.Навiть дивно,що в нього є така музика,- скорiше можна подумати, що вона належить майстровi оперети Жаку Оффенбаху.i в цьому теж є своя iнтрига:режисер-постановник задумав показати нам зовсiм не такого Баха,яким ми звикли його сприймати -великим i суворим,а для декого навiть нуднуватим.Нi музика видатного митця була дуже рiзноманiтною й багатовимiрною.
Виставку задумано як тендiтну,нiжну замальовку з яскравою полiтрою художнiх засобiв.А разом iз режисером-поставником готуватимуть сюрприз глядачам диригент-постановник Оксана Мадаш та молодi солiсти театру iрина Беспалова-Примак,Сергiй Авдєєв,Володимир Одринський.
24 марта 2006 http://www.teatragency.ru/
http://www.teatragency.ru/news/554
Игроки-2006. Самые влиятельные лица украинского театра
Громкий театральный скандал, связанный с господином Быструшкиным, заглох еще в 2002-м, когда шла война за киевскую оперетту и труппа сражалась с неугодным директором Иваном Хариной (очень преданным Быструшкину человеком). Борьба тогда завершилась изгнанием… талантливого главного режиссера (Виктора Шулакова), а впоследствии и директора Харины. Один после этих скандалов пережил операцию на сердце. Другой благодаря Быструшкину получил хлебное место очередного директора в последовательно созидаемом нынче Малом оперном театре имени Евгении Мирошниченко (в здании бывшего клуба трамвайщиков). Но головная боль в связи с опереттой и после этого для чиновника не закончилась. Потому что в музтеатре опять гнойный фурункул, который вскоре может вскрыться… Очередные ноты протеста очередным руководителем (Богданом Струтинским) снова раздаются в кулуарах. Потому что мало новых постановок и никак не выстраивается репертуарная политика с участием худсовета. Быструшкину, должно быть, еще предстоит расхлебывать и эту «кашу»
Квітень 2006 Офiцiйний веб-портал Київської мiської влади
Офiцiйний веб-портал Київської мiської влади
“Кавова кантата” Баха завітала до столичних театрів 29 квітня Київський державний академічний театр оперети представить “Кавову кантату” Й. С. Баха українською мовою, повідомляють “Подробиці”.
Протягом весняного сезону представлення кантати великого композитора будуть проходити в музичному салоні оперети, “Театрі у фойє” два рази на місяць.
Створена Бахом і вперше виконана в Лейпцигу “Кавова кантата” (1732) була присвячена напоєві, культура споживання якого починала зароджуватися в Європі, викликаючи серед населення чимало дискусій “за” і “проти”.
Post a Comment