Христофор Груша http://pk.kiev.ua/theatre/2006/01/27/171235.html
“Моя прекрасная леди”
В оперетте обещают фиалки
Киевский академический театр оперетты покажет свой новый спектакль – мюзикл Федерика Лоу “Моя прекрасная леди” по пьесе Бернарда Шоу “Пигмалион”. В основе – знаменитый древнегреческий миф о скульпторе Пигмалионе, который изваял мраморную женщину Галатею и влюбился в нее.
Трудно поверить, что в начале 60-х годов молодые режиссеры Киевского театрального института где-то доставали плохие записи этого полузапретного зарубежного мюзикла, тайно слушали и обливались слезами: мол, как же так, и наш традиционный украинский театр – музыкальный, и это – тоже театр музыкальный, но какой здесь модерн, какая свежесть!.. Ах, нам бы попробовать, вот бы все удивились! И вот прошло сорок лет. И теперь чтобы у нас этим спектаклем кого-то удивить, уже нужно очень постараться!
Учитывая сказанное, постановщик спектакля Богдан Струтинский предложил свою версию этой любовной истории. Публике обещают много приятных сюрпризов. Говорят, будут даже живые фиалки…
Дирижер-постановщик спектакля – Оксана Мадараш, балетмейстер-постановщик – народный артист Украины Александр Сегаль.
18-02-2006 Демократична Україна, 032 (23329) Володимир КОСКІН http://dua.com.ua/2006/032/index.shtml ОПЕРЕТА — ЦЕ МИСТЕЦТВО ТИХ, ХТО МОЖЕ БУТИ МОЛОДИМ! Ви не зауважили, що в наш непростий час легше викликати в людини сльози, ніж усмішку? Це стосується й театру. Оперета, напевно, нині єдиний жанр, що дарує глядачам переважно радість і, як сказав поет, «можливість усміхнутися в натовпі». Чудова класична музика всіх часів і народів, вигадлива в’язь сюжету, у дечому звичні, але від того не менш улюблені образи героїв класичних оперет завжди вражають глядачів.
Жанр за своєю природою синтетичний: органічне поєднання чудових голосів, високої акторської майстерності, запальних і яскравих танцювальних номерів, розгорнутих масових сцен створює неповторне свято краси, дивовижне, захопливе сценічне видовище.
Уявляєте, яким треба бути універсалом, щоб яскраво грати в опереті — найскладнішому музично-театральному жанрі.
У кожному театрі, звичайно, є свої корифеї-легенди, без яких репертуар не мислимий. До таких належить солістка Київського державного академічного театру оперети, народна артистка України Тамара Тимошко, яка створила незабутню галерею персонажів, серед яких Горпина («Майська ніч» Лисенка), Комариха й Хівря («Весілля в Малинівці» та «Сорочинський ярмарок» Рябова), Віра Холодна («На світанку» Сандлера), герцогиня Мальборо («Ваш хід, королево!» Журбіна), Єфросинія («Царевич» Легара), Мірабелла («Циганський барон» Штрауса), Юліана, Кароліна, Селіна (Сільва», «Принцеса цирку», «Голландочка» Кальмана), баба Маня («Таке єврейське щастя» Поклада)…
Про майстерність незрівнянної прими Тамари Тимошко свідчить той факт, що режисери на неї ставили вистави: природність гри й чарівність актриси «підтягували» дійство до тієї межі, за якою і починається незбагненна магія мистецтва.
На виставах, у яких грає Тамара Тимошко, публіка вкотре переконується, що оперета — це мистецтво тих, хто може бути молодим. Отже, й веселим!
— Тамаро Михайлівно, чим Вас так причарував театр оперети, що став він для Вас рідною домівкою?
— Зовсім недавно про це ж запитала моя добра приятелька співачка Валентина Купріна, жива історія нашої української естради (ми знайомі вже понад тридцять років). Вона сказала: «Ну чого ти прип’ялась до цього театру? Поясни! У тебе не було інших пропозицій?» «Були»,— відповідаю. І згадався мені головний режисер драматичного театру імені Франка Сергій Володимирович Данченко. Ми з ним познайомилися за досить дивних обставин — у лікарні, що у Феофанії. Він запропонував: «Прийди до нас у театр, подивися спектакль. Я тебе бачив на сцені, мені хотілося б, щоб ти працювала в нас». І хоч я вже не була юною акторкою й була певна, що міняти театр ні до чого, бо моя творча доля складається вдало, все-таки інтерес був великий, і я пішла до Данченка. Він розпорядився: «Іди до глядацької зали. Потім у кабінеті поговоримо». Я подивилась. Спектаклі бувають хороші, дуже хороші, бувають невдалі. Я, імовірно, потрапила на невдалий спектакль, ледь його висиділа, потім зайшла до Данченка. Він запитує: «Ну, як?» Я кажу: «Чудова вистава, от якби ще трішечки, хоча б фоном пролунала яка-небудь музика». Пауза, і він каже: «І, звичайно, наприкінці — канкан. Так? Іди до свого театру і там працюй!». Тобто він зрозумів, що я ввійшла в такий період, коли людину переробити вже неможливо, звички-прихильності стають другою натурою.
Я дуже люблю жанр оперети, у ньому закладені величезні можливості, його палітра універсальна. Театр оперети — це не тільки «Сільва» чи «Маріца», не тільки на межі з клоунадою театрально-музична феєрія. Так, ми граємо ролі, що межують з клоунадою, але в тім і полягає професіоналізм, почуття міри, смак режисера й акторів, щоб не перейти цієї грані. Інакше дійсно буде цирк.
У нас здійснюється чимало постановок мюзиклів, дитячих музичних казок. Величезне поле діяльності! Сьогодні я граю в «Маріці» тітоньку Цецилію, що називає себе Цицею — і це в залі викликає регіт і бурю оплесків, а завтра граю в «Зойчиній квартирі» Зою, і коли моя героїня, залишаючи сцену і йдучи в глядачеву залу, промовляє: «Прощавай, моя квартиро», публіка плаче. А потім я граю мадам Воляпюк («Сільва» Кальмана), котра зізнається: «Я шансонетка і пишаюся цим!», і так танцює канкан, що мало місця. Або я виходжу в спектаклі «Американська комедія», де мене вбивають тричі! І тричі виносять на сцену неживу, але я оживаю на очах у глядача.
Це неймовірно різні ролі, складні й глибокі почуття, переживання. Тобто актору дані такі можливості, такі барви, про які можна тільки мріяти, наприклад, у драмі. Так що театр оперети — це не тільки канканчики і легенькі сюжетики…
— Іноді під час репетицій не режисер веде актора, а актор — режисера. А Ви теж, кажуть, вельми вольова людина.
— У моєму житті був, певно, єдиний випадок, коли я абсолютно підкорилася волі режисера. До Києва приїхав потомствений ленінградець — режисер Ізакін Абрамович Гріншпун. Мав ставити виставу «Сорочинський ярмарок» українською мовою. Мені було двадцять чотири роки. Підійшла я до дошки наказів, читаю: Хівря — Тимошко. Я подумала: «Це нонсенс, парадокс». Я важила 54 кілограми, була дуже худенька, у мене була така тоненька шийка, що можна було подумати, ніби голова тримається на руці. Я дивувалася: «Але ж Хівря — це могутня від природи бабища, у неї богатирські груди, стегна, плечі… Господи, що це він надумав!».
Почалися репетиції, я періодично підходжу до режисера: «Ізакіне Абрамовичу, може, я все-таки зіграю тендітну циганку Груню?» — «Репетируй, репетируй». Дійшли до здачі спектаклю. У судний день відкриваються в гримерку двері, заходить режисер, несучи перед собою груди й масивну сукню в оторочках, кілограмів на десять. Одягли мене в цей костюм, я подивилася в дзеркало й відчула себе впевненіше. Запитую: «А куди подіти шию?» Гріншпун узяв українську хустку, накинув мені на голову й обв’язав довкола шиї. Залишалися тільки руки: явно молоді, витончені, з елегантними нігтиками. Нігтики мені одразу обрізали, ручки «заморили»— зробили темнішими. Після чого Гріншпун каже: «Тамаро, не виходить одна сцена — перша. Якщо вона зараз вийде, ти здаси цю виставу блискуче». «Що конкретно не виходить?» — запитую. «Сцена, де Хівря в’їжджає на возі в ярмарок, потім у гніві запрягається в дишло й тягне цей віз геть». У цій сцені весь хор, балет регочуть з неї, улюлюкають, тоді Хівря кидає це дишло, хапає батіг і починає розганяти усіх.
І от коли я побачила глузливі обличчя, так люто замахала батогом, що якби хтось вчасно не ухилився, то я, мабуть, когось прибила б. Хівря, всіх розігнавши, із ще більшою гарячковитістю впряглася у віз і вивезла його, мов пушинку. Сцена вийшла шикарно.
Режисер розсміявся і заспокоївся: «Усе, буде Хівря!».
Це був той випадок, коли я справді повністю підкорилася режисерові. Взагалі-то я завжди намагалася знаходити спільну мову з постановниками, хоча іноді шалено сперечалась. Бувало, що й залишала вистави. Якщо категорично немає взаєморозуміння з режисером, все йде через пень-колоду, а стосунків з колегами не хочеться втрачати, то в таких випадках актори іноді тихесенько йдуть з ролі. У будь-якому разі я від кожного режисера брала все найкраще.
Взагалі, люблю зміну постановників. Хоча мені як приклади називають московські театри й накидають думку, що коли біля керма стоїть одна людина й здійснює геть усі постановки — це один почерк, це ансамбль. У школяриків теж, коли їх учать писати, за два-три роки виробляється почерк, але ж потім їм дають можливість пізнавати історію, географію, літературу, ботаніку, фізику, хімію, геометрію… Так і в театрі. Має бути художній керівник, що тримає визначену лінію, щоб не було клоунади, вульгарності й банальності, але для чергової постановки запрошують режисера зі сторони: це свіжа кров, свіжі барви, новий погляд.
У мене схоже почуття виникає, коли в театр приходить молодь, я з величезним задоволенням, симпатією приймаю цих людей і допомагаю їм. Мені здається, що вони, перебуваючи поруч зі мною на сцені, не дають старіти. Підтягують-надихають, і коли бачиш, як молоді партнери танцюють, забуваєш про радикуліт, ревматизм… і танцюєш разом з ними. Щоправда, потім доходиш до гримувальні і: «О Боже, допоможи…» Але на сцені про болячки геть-чисто забуваєш!
Post a Comment