Как бы удивились наши честолюбивые предки, случайно проведав, что сюжетно нанизанная на одну нитку, развлекательно-пустяшная и полная музыкальных банальностей оперетта в ХХI веке может стать зрелищем элитарным! Воспринимаемая долгое время как младшая сестра оперы, оперетта нынче вовсе не похожа на бедную родственницу, а выглядит как вполне респектабельный жанр для богатых и сытых. Во всяком случае, именно таким видится будущее столичной оперетты ее художественному руководителю Богдану Струтинскому.
Выбор Струтинским для своего дебюта на большой сцене американского мюзикла Алана Джей Лернера и Фредерика Лоу, созданного, впрочем, с учетом всех правил игры классической оперетты, идеологию комфортного и комфортабельного театра вовсе не отменяет. Неофит на музыкальном поприще, Струтинский предвидел, что работать с ироничными, острословными диалогами Бернарда Шоу, а не с односложными опереточными фразами, ему будет сподручнее. И хотя под натиском, разбуженной режиссером игровой стихии и танцевальной эквилибристики изрядно пострадал вокал, удержать необходимое в музыкальном спектакле равновесие между словом, действием и вокалом все же почти удалось. А преданность хорошей пьесе отблагодарила постановщика удачей: спектакль получился игровой и развеселый, драматургически выстроенный и с некой смысловой заковыкой.
Впрочем, попытки привести в движение и заставить жить по законам драматического театра настоявшуюся на всевозможных штампах опереточную среду для Богдана Струтинского так бы и остались бесплодными, если бы не закрома нашей родины, все еще полные талантов. Наверное, ни один, даже самый строгий кастинг не обнаружил бы никого лучше, чем Анна Середа на роль главной героини Элизы Дулиттл. В исполнении молодой киевской артистки лондонская цветочница, при упоминании имени которой в памяти всплывает с десяток имен выдающихся актрис, получилась живой, подвижной, игривой, не плохо поющей девушкой, умеющей даже стоять на пуантах, но — не только. Ведь обаятельность и притягательность Элизы, отвыкающей говорить на суржике, осваивающей правильный выговор и украинский литературный язык, ради того, чтобы взобраться повыше по социальной лестнице — это победа над реальной киевской ситуацией, в которой все подобные старания выглядели бы нелепо.
В украиноязычном варианте «Моя прекрасная леди» отыгрывает фантастическую для столицы ситуацию, главная странность которой не в том, что все стремятся говорить на украинском, а не русском или английском, а в том, что хотят говорить правильно и грамотно. Для карьерного продвижения в Украине сегодня, в сущности, необходим именно суржик, язык всех возможных местных элит, в которые, безусловно, не входят профессора языкознания. В современной Украине Элиза, научившаяся говорить грамотно и фонетически верно, избавившаяся от простецких манер и бесцеремонности, может попасть только в учительницы родной словесности и не более! Ведь безграмотная, корявая речь и дурные манеры, то есть все то, что казалось проницательному Бернарду Шоу подходящим объектом для иронии — увы, норма для сегодняшней «элиты».
Пойдя по пути труда и постижения наук, современная украинская полубродяжка Элиза просто потратила бы время зря. А потому неактуальная нынче назидательная притча Шоу о преодолении социальных преград трудолюбием и усердием, сама собой ускользает из спектакля. Ни ее, ни миф о древнегреческом скульпторе Пигмалионе и его творении Галатее не в силах удержать даже точная и насыщенная драматическая игра Николая Бутковского (Генри Хиггинс) и чуткое подыгрывание Андрея Баса (полковник Пикеринг).
В киевском варианте «Моя прекрасная леди» превращается в несбыточную и утопичную сказку о Золушке, а для мюзикла, да еще с таким опереточными акцентами, подобный смысловой мотив просто находка. И зрители, согласно неписаным законам сказочного жанра, вновь и вновь искренне верят в иллюзорные перспективы обаятельной Элизы, выучившейся правильно говорить на украинском языке.
Безусловно, при таком сказочном раскладе событий, вряд ли стоит вспоминать хоть о какой-то толике достоверности в театре. И все же, откровенного подражания вкусам нынешней украинской «элиты» (а именно — ярко-красного платья Элизы, блестящих полуфижм и полукринолинов бальных туалетов, порхающих балетных девушек со щетками для смахивания пыли и нарочитых хореографических вставок) вполне можно было бы избежать. Ведь, пожалуй, скорее театр рожден, чтобы сказку сделать былью, а не наоборот…
9 грудня 2005 Києве Мій, №10
Юлія Нужина Неймовірно, але факт. До революції у Київському театрі оперети літературним редактором працював Симон Петлюра
Якщо ви вже «сто років» не були в опереті, амбіційно думаючи, що переросли цей легкий жанр, зараз саме час туди повернутись. Якщо ж ви взагалі не ходите у театр, вважаючи це страшенною нудьгою, зараз, щоб змінити свою думку, варто зазирнути до театру оперети. Новий художній керівник київської оперети, молодий та енергійний Богдан Струтинський, вирішив зламати стереотипи киян щодо цього жанру і змінити імідж театру. Але спочатку трохи історії.
Будинок театру бачив на своєму віку чимало відомих і видатних особистостей. Троїцький народний дім, так раніше називалась ця будівля, був зведений на благодійні пожертвування киян і з самого початку призначався для народних зібрань, концертів і театралізованих вистав. Тому згодом саме тут відкрився перший в Україні стаціонарний театр. Саме тут грали і ставили свої п’єси корифеї української сцени брати Тобілевичі —відомий драматург і актор І. Карпенко-Карий, М. Садовський і П. Саксаганський. На цій сцені сяяла яскравою зіркою Марія Заньковецька, формуючи самобутній ліричний і яскравий український театр, наповнений музикою і піснями. Сюди на початку ХХ століття Панас Саксаганський запросив тоді ще нікому не відомого актора із Західної України Леся Курбаса. Молодий та надзвичайно талановитий білявий красень дуже підходив на ролі ліричних героїв. Але найбільш яскраво розкрився талант актора у виставі «Ревізор» у ролі Хлєстакова. Курбас грав не просто сатиричного героя, а справжнього гоголівського персонажа — іронічного і трохи містичного. Після цієї вистави про Леся Курбаса заговорили навіть у Москві. Згодом актору стало тісно в рамках традиційного театру і він створив новий авангардний театр, але завжди з великою повагою згадував своїх учителів і свою першу київську сцену. Неймовірно, але факт — до революції у цьому театрі літературним редактором працював Симон Петлюра! Може, саме щира українська драматургія стала поштовхом до створення ним повстанської армії? Хто знає… Адже цей театр надихав багатьох.
В радянські часи український музично-драматичний театр було переіменовано у театр оперети. В свій час оперета була улюбленим жанром у київської публіки. Акторів театру знали поіменно і впізнавали на вулицях. Куплети з відомих оперет наспівували всі. Вони звучали по радіо і з телеекранів. Зірки оперети були бажаними гостями на всіх концертах. Але часи змінювались. Останні 10 років київська оперета переживала не найкращі часи. Країні було не до легкого жанру. А в артистів збіднілого театру з’явився комплекс зайвих людей. Все змінилося з появою нового художнього керівника Богдана Струтинського. «Я вважаю, що в столиці нашої держави повинні бути своє «Лідо» і свій «Бродвей», — говорить він. Сьогодні в приміщенні театру працює мала сцена — «салонний театр», як називає її режисер, — з місцями за столиками, шампанським і свічками, як у відомому паризькому кабаре. Поки що тут іде тільки одна вистава — симпатична оперета Офенбаха «Звана вечеря з італійцями», але уже другий сезон на неї неможливо дістати квиток. «У салонному театрі ми плануємо проводити і літературні вечори, і вечори романсів, і камерні концерти», — захоплено говорить Богдан Струтинський. А наступна прем’єра малої сцени — «Кавова кантата» Баха. На великій сцені театру оперети щойно відбулась велика прем’єра відомого мюзиклу «Моя чарівна леді».
«Ми зробили декілька кроків назустріч глядачеві — і він пішов за нами, прийняв нас, оновлених, повірив нам», — говорить головний режисер київської оперети, мрійник і ентузіаст Богдан Струтинський. — Головне тепер — повернути віру акторів у свій талант і в свій театр. Це нелегко, адже порівняно з іншими театрами міста зарплати у нас невеликі. Але потрібно не відмовлятися від мрії, прагнути її досягти. Я давно помітив: якщо ти не мрієш — нікуди не просуваєшся. І мріяти треба обов’язково про якісь глобальні, божевільні речі, а не про дрібниці, тоді це обов’язково здійсниться, повірте.
Моя надзадача як менеджера — привести театр до звання національного. Адже єдиний в країні театр оперети, в стінах якого свого часу виступали найяскравіші зірки української сцени, повинен мати таке звання. Єдиний театр оперети в Україні повинен мати хороші оклади. За ту заробітну плату, яку зараз отримують наші актори, можуть працювати тільки справжні фанати театру. Людина, що утримує сім’ю, за такі гроші працювати не може. Гостро стоїть знову ж таки проблема кадрів. Випускники консерваторії здебільшого дивляться в бік оперного театру, де платять набагато більше. Матеріально-технічна база — це одна з найголовніших проблем, на мій погляд. Коли декілька років тому я прийшов сюди працювати, у театрі не було навіть професійного пульта. Зараз ми вже маємо сучасний пульт, але цього замало. Необхідне капітальне поновлення світла. На базі гарного сучасного світла можна дуже багато зробити. Але кардинально поновлювати і міняти треба все. Існує також проблема додаткового приміщення —виробничо-технічну базу нема де розмістити. У зв’язку з будівництвом на площі біля театру зруйнували наш столярний цех і ми тепер постійно як на вокзалі — то в когось розміщуємо свої замовлення, то компанія, що займається будівництвом на площі, надає нам приміщення, що не опалюються… Важко… Але не хочеться весь час про це говорити, канючити, жалітися, тому що це притягує ще більше проблем. Хочеться сподіватися на краще і вірити, що разом ми зможемо подолати всі негаразди».
27.01.2006 Газета по-киевски
Post a Comment