— Не тільки. Гадаю, нині потрібно робити ставку на музичні вистави. Але не брати дурних персонажів та дешеві хохми. Такого я категорично не сприймаю. Планую й мюзикли…
— Можливо, тоді варто й назву театру змінити?
— Не треба. Ми ж єдина оперета в країні. Маємо монополію на назву. Звичайно, можна було б охрестити нас Театром музичної комедії імені Миколи Садовського, оскільки при ньому виник перший сталий театр. Та навіщо? Змінювати треба не назву, а суть. Створити нові спектаклі, ввести додаткову сцену в іншому приміщенні, де б грали паралельно з основною два склади трупи, два оркестри.
— Чи плануєте гастролі?
— Який же театр без гастролей! Торік були в Рівному й Луцьку. Нині невелика трупа — антреприза — їде до Німеччини… Готуємося до туру в Ужгород. Півтора року тому це місто нас добре прийняло.
— Що побажаєте нашим читачам?
— Гармонії, бо без неї не існує світ. А з іншого боку, не боятися конфліктів, адже суспільство без них не рухається вперед.
30.11.2005 | 13:49 “День” Яна Іваницька http://www.day.kiev.ua
Танцюють усі. Навіть… коні У Київському театрі оперети відбулася прем’єра мюзиклу Ф. Лоу «Моя чарiвна леді» (за відомою п’єсою «Пігмаліон» Б. Шоу)
Я не люблю свою музику, але що значить моя думка порівняно з думкою мільйонів?
Фредерік Лоу
Спочатку над мюзиклом працював режисер із Санкт-Петербурга Вадим Мєлков, який не впорався з матеріалом. Як відомо, починати з «нуля» легше, ніж переробляти, тому творчий процес художнього керівника Богдана Струтинського був досить нелегким. У результаті — безліч репетицій, «ломка» акторів, яка проходила через взаємне нерозуміння, постійний пошук, отримання режисером підпільного прізвиська «тиран». Однак подібна «тиранія» має i позитивний чинник: вистава проходить злагоджено і чисто.
Це перша постановка «великої вистави» на сцені театру оперети Б. Струтинським. До цього він представив на суд глядача оперету Ж. Оффенбаха «Звана вечеря з італійцями» на Малій сцені у фойє та дитячі казки «Карнавал казок» і «Білосніжка». Тут же режисерським завданням було, перш за все, оволодіти складним жанром і зробити його цікавим для сучасної публіки, яка звикла до ефектних шоу. І хід було віднайдено: вистава пожвавилася за рахунок безлічі танцювальних номерів. Танцюють усі: вулична шантрапа, служниці в будинку професора, Еліза, на балу представлений не лише вальс, номер із класичного балету, але й степ. Хореографія тонко вплетена в дію вистави. Хороша ідея вивести на сцену «скачки» — молодих жвавих «конячок» і старого, незграбного коня Довера, на якого поставила Еліза.
Ці режисерські ідеї було блискуче втілено головним балетмейстером, народним артистом Олександром Сегалем, чия хореографія є завжди окрасою будь-якої вистави — від класичної до сучасної. О. Сегаль не перестає дивувати своєю творчою молодістю, енергією та завзяттям.
Уже за кількома постановками Б. Струтинського можна говорити про його режисерський стиль: «зняття» четвертої стіни; робота акторів у фойє (до початку вистави) та глядацькій залі (під час дії); на глядачів завжди чекають сюрпризи. У даному випадку це були фіалки в подарунок — символ квітів, які продає героїня вистави. Композиція мізансцен цікава заповненням усього сценічного простору; використовуються подвійні експозиції (одночасна дія на вулиці і балетна вистава у Ковент-Гардені). Декорація реалістична, естетична, дворівнева: у кабінеті — галерея на другому поверсі, на вулиці — міст (художник-постановник — заслужений діяч мистецтв Петро Межировський).
Необхідно відзначити роботу диригента-постановника Оксани Мадараш. Оркестр звучав рівно, прекрасно виконувала соло мідна група, яка в мюзиклі (і спеціально аранжованих А. Коржем номерах) грає провідну роль. Щоправда, у зв’язку iз введенням танцювальних та музичних номерів, час вистави здається дещо збільшеним — два акти тривають понад три години. Враховуючи, що зовнішньої дії в сюжеті надто мало, невеликі купюри (по одному куплету або у разі музичних повторень) привнесли б більший динамізм.
В афіші вказано, що оригінальне лібрето А. Дж. Лернера. Щодо українського тексту, це підрядковий переклад iз російської. Однак саме в цьому криється казус. Суть «Моєї чарiвної леді» — у вивченні специфіки мови. Якщо постановка українською мовою, значить, і специфіка вивчення повинна торкатися мови української — не англійської з її вимовою букв «ей, бі, сі, ді», і не російської — зі специфічним «ге» замість «ґ». Якщо вже використано цей прийом, у такому випадку героїня повинна займатися вивченням слів-винятків: «аґрус», «ґанок» тощо. Інакше виконувачці доводиться спотворювати слова і вимовляти «хроза» і «хрім», «хриміли», чого не знайдеш ні в жодному діалекті. Набагато природніше було б замінити «фіялки» на специфічно українське «хвіалки», прибрати захоплення «шиплячими» на зразок «шесної дівшини». Адже Еліза приходить не з проблемою логопедії, а з вуличним жаргоном. А тому вірно було б наповнити лібрето простонародними висловами, перетворити Елізу на своєрідну Проню Прокопівну. Ввести більше відверто безграмотних зворотів. На жаль, їх не доведеться довго вигадувати — достатньо послухати сучасну українську мову. У такому варіанті вистава набула б не лише художньої цінності, але й неймовірної актуальності, виконувала б ще й повчальну функцію.
Щодо акторського складу, на глядачів чекають сюрпризи. Заслужений артист Микола Бутковський уперше з’явився не у звичному амплуа «простака», а виніс на суд глядача роль «героя». У Хіггінса є й комізм, і характерність, і разом з тим тонка психологічна підоснова. Актор яскравий, з тонкою нервовою системою, його цікаво дивитися неодноразово: все з великим інтересом чекаєш, як він зробить те, що тобі вже відомо.
«Моя чарiвна леді» — перша прем’єра Асі Середи (Еліза). Артистка показала себе дуже пластичною, емоційно відкритою. Її голос, рівний протягом усього діапазону, з хорошою політністю та чистим тембром якнайкраще характеризує Елізу — вуличну безграмотну дівчинку, але без агресії та вульгарності. При переродженні на світську пані, А. Середа переконлива, починаючи від тоненької, тендітної фігурки і закінчуючи манерою поведінки.
Неодноразово супроводжувався оплесками вихід на сцену улюбленки київської публіки — народної артистки Тамари Тимошко (місіс Пірс). Невелика роль служниці Хіггінса (холодної манірної англійки) несподівано «вивернена» в комедійне русло: це й паузи великої актриси, і оцінка всього, що відбувається на сцені — мімікою, жестом, і внутрішнє напруження, і характерність, яка раптом проявилася в поклоні — з підтанцівкою, гумором, завзяттям, які викликали в публіці пік захоплення.
Яскравий образ створила заслужена артистка Людмила Бєльська (місіс Дулітл). Епізодична роль, але пам’ятна, помітна, з властивою Бєльській «вогнедишною» енергетикою та чарівливістю.
Її чоловік — містер Дулітл (народний артист Олександр Кравченко) трактований як трагікомічний персонаж з філософською підосновою. Тут і пияцтво, і ораторські здібності, і зліт кар’єрними сходинками. У комічних епізодах пригадується зіграний А. Кравченком Моріц із оперети І. Кальмана «Маріца» та блискучий іронічний чорт у «Сні перед Різдвом».
Публіка, яка розкупила квитки на прем’єру за 10 днів, стоячи вітала акторів. Ви хочете доторкнутися до того, що в житті допомагає бути чистішим і добрішим, — ідіть до оперети.
П’ятниця, 2 грудня 2005 року “Хрещатик”, №180 (2779)
Наталія ЗІНЧЕНКО
http://kreschatic.kiev.ua/?id=2779&page=11
Викорінюємо суржик. Під таким неписаним гаслом відбулася постановка мюзиклу “Моя чарівна леді” Власну Галатею створив художній керівник — директор Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський, “вдихнувши життя” в головну героїню мюзиклу “Моя чарівна леді” Елізу Дуліттл (артистка Ася Середа). Спектакль на музику Фредеріка Лоу був написаний Лернером за мотивами “Пігмаліона” Бернарда Шоу. Глядачі столичної оперети вже бачили постановку із віршами Олександра Вратарьова, а тепер їм запропоновано ще одну сценічну версію.
Звичайно, важко у такий відомий твір, який не лише пройшов на багатьох сценічних майданчиках Західної Європи і Сполучених Штатів Америки, а й на кіно- та телеекранах, внести щось нове. Тож режисер вирішив зіграти на болючій для українців темі — суржику.
— Нам рідну мову пам’ятать було б не гріх,— звучить зі сцени як пропозиція глядачам замислитися й над своїм ставленням до української.
Тож про англійську діалектну вимову не йшлося. Тоді, здавалося, мав би звучати зрусифікований суржик. Натомість чомусь відчуваються в тексті білоруські інтонації. Скажімо: гадина — замість година, гатова — замість готова, падруга — замість подруга. Чи не тому так сталося, що спочатку збиралися запросити до постановки білоруського режисера? Дивно, але батько Елізи Альфред Дуліттл (народний артист України Олександр Кравченко) говорить правильною літературною мовою. А як же тоді славнозвісне: яблуко від яблуньки недалеко котиться?
Роль Елізи — це дебют молодої артистки Асі Середи, яка співала й танцювала, навіть в одній зі сцен встала на пуанти як справжня балерина. Треба відзначити, що драматургічний задум режисера дівчині вдалося втілити. Але славнозвісні опереточні хіти в її виконанні звучали не досить переконливо. Інколи співачці просто не вистачало голосу і хотілося його підсилити хоча б мікрофонами. Натомість заслужений артист Микола Бутковський, який грав Генрі Хіггінса, співав чудово. Зробила незабутньою свою невеличку роль і народна артистка України Тамара Тимошко-Горюшко (місіс Пірс).
Актриса повідомила, що цей спектакль артисти театру чекали з великою надією і вірою, сподіваючись, що він стане якщо не епохальним, то етапним:
Post a Comment