— Так. Уже двадцять два роки. Після прем’єри були аншлаги. Зайвого квиточка запитували ще біля метро. Річ у тім, що ми першими зробили з оперети справжнє шоу. Кальман не писав музики до танців. А ми ввели деякі нові оркестровки, і герої затанцювали.
— Ви завжди залишались вірним цьому храму мистецтв?
— На жаль, ні. Я залишав театр. Працював у Сімферополі, доля заносила навіть у Хабаровськ, та завжди повертався.
— Кажуть, ви й у Москві спектаклі ставили?
— Було й таке. І також Кальмана “Герцогиню з Чикаго”. Це не дуже відомий твір композитора. Досить рідко потрапляв на сцену. Він ішов і в Українському кримському театрі у Сімферополі.
— Розкажіть про ваші ролі в кіно.
— Неохоче згадую, бо там я грав переважно негідників. Скажімо, у “Блокаді Ленінграда” — гітлерівського генерала Гальдберга. А потім — куркуля у фільмі “Кінець Чирви Козиря”. Це сумнозвісний період 1926-1928 років в Україні. Та я кіно не дуже шаную. Люблю театр і йому належу. Вдячний долі, що звела мене з цим мистецтвом.
* * *
Поздоровити ювіляра прибули на концерт представники чи не всіх театрів, де довелося працювати Сергію Сміяну. Надіслала привітання і почесну відзнаку міністерства міністр культури і туризму Оксана Білозір. А ось нагороди від Київського міського голови Олександра Омельченка свого героя вже давно знайшли. Тож начальник столичного управління культури і мистецтв та охорони культурної спадщини, народний артист України Олександр Биструшкін вручив грамоту від керованого ним управління, назвавши режисера класиком і пригадавши, як задовго до Закону про мову в столичній опереті почали співати й говорити українською, а ще як Сергій Сміян ставив разом із Ігорем Шамо, вісімдесятиріччя якого нині також відзначають у Києві, спектакль у театрі імені Івана Франка “Пора жовтого листя”. Прозвучала й пісня “Осіннє золото”, яка була спеціально написана для вистави поетом Дмитром Луценком. Її, як і багато років тому, все так само душевно виконала Галина Семененко. Від київського відділення Спілки театральних діячів виступила народна артистка України Раїса Недашківська. І, безперечно, прийшла привітати режисера його “Кассандра” — також народна артистка Юлія Ткаченко.
2005
Киевскией театр оперетты – сайт http://kiev-operetta.kiev.ua/index.php3/90/Article2
“Моя чарiвна ледi” В воскресеье 16 апреля-мюзикл Ф.Лоу “Моя прекрасная леди” в столичном Театре оперетты.Премьера спектакля состоялось минувшей осенью,и наша публика(особенно рафинированная ее часть) даже не сразу поверила,что в “несерьезном” жанре случилось маленькое открытие, и что от этого спектакля можно получить такое же достойное эстетическое удовольствие,как и от приличного драматического!
Это была,кстати,первая большая полноформатная премьера нового художественного руководителя театра-Богдана Струтинского.Как правило,оперетта многих отпугивает своей легкомысленно -нарочитой условностью.А тут как-то все очень настоящее.Вплоть до того,что когда профессор Хиггинс и полковник Пикеринг,беседуя у камина,закуривают трубки,то в зале явственно ощутим запах хорошего табака.Страсти и переживания-тоже преимущественно истинные,даже при том,что это все-таки мюзикл,а не психологическая драма.
Впрочем,мюзикл всегда богат на некие курьезы.Обычно и публика, и артисты закрывают на это глаза.Например, есть там такая курьезная сцена,когда профессор Хиггинс обучает Элизу правильному английскому произношению(а Элиза,как известно,сначала разговаривает на лондонском суржике).В украиском переводе это звучит так:профессор предлагает Элизе произнести фразу “В горах гримит грiм”.Она говорит:”В хорах хримит хрiм!”И сразу видно,что пьесу переводили с русского,а не с английского.Но публика все прощает и помнит-она сама такова!И всем весело.А спектакль и вправду хороший
П’ятниця, 18 листопада 2005 року “Хрещатик” №172 (2771) Наталія ЗІНЧЕНКО http://kreschatic.kiev.ua/?id=2771&page=8
Мова, мрія, кохання
На триєдності цих начал тримається вистава “Моя прекрасна леді”, вважає художній керівник — директор Київського академічного театру оперети Богдан Струтинський.
Незабаром, 25 листопада, в Київському академічному театрі оперети прем’єра. Знамениту “Мою прекрасну леді” поставив художній керівник — директор Богдан Струтинський. Чому взявся саме за цей спектакль і що спонукало виступити в ролі режисера, розповідає сам Богдан Дмитрович.
— Торік я робив ставку на зарубіжних фахівців, навіть заявив про це на прес-конференції. Запросив Бориса Лагоду з Білорусі. Уклали з ним контракт, але він, на жаль, так і не зміг приїхати. Потім композитор Борис Самойлов із Санкт-Петербурга запропонував мені звернутися до музичного режисера Вадима Мілкова. Я захопився такою ідеєю, адже пітерська школа славиться в усьому світі. Проте мої надії були марними. Режисер, напевно, упорався б із завданням, якби спектакль ставили російською. У п’єсі йдеться про мову й діалекти. Ми тому й узялися за цю постановку, аби й українську глядачі не забували. Переклад державною зробили давно: він виявився дуже складний, навіть дещо кострубатий. Хоча в основі непогані вірші Олени Галенко та Олександра Вратарьова. Тексти доопрацьовували всі разом, адже тут потрібно знати стилістику, відчувати її тонкощі, гру слів… В українській — багато нюансів, яких не відчув пітерський постановник, однак почав працювати. Плани зламала Помаранчева революція… Росіянин поїхав на батьківщину і не повернувся з Північної Пальміри. Тому постановку взяв я.
— Чим ваша версія відрізнятиметься від попередніх?
— У прем’єрі “Моя прекрасна леді” для мене вималювалися три важливі складові — мова, мрія дорослої Попелюшки і кохання. Я поміняв також традиційні експозиції. Намагався створити стилізовані костюми, щоб підкреслити неповторність епохи. Переосмислив по-новому й сцену балу. Довелося зняти придуманий мною шотландський танець та вокальний дует “Кішки” Россіні… Олександр Корж зробив вдале аранжування: ввів осучаснені мелодії з джазовими вкрапленнями.
— Як сприйняли це артисти?
— Спочатку відчувалося захоплення, потім — певне розчарування. Були й конфлікти. Деякі сцени репетирували по два тижні, а нічого не виходило. Опускалися руки. Спектакль забрав багато енергії…
— Хто грає головну роль?
— Елізу грають Ася Середа та Іра Беспалова, а Хіггінса — Сергій Бондаренко та Микола Бутковський. До речі, Ася дебютує в цьому спектаклі.
— А якими бачите перспективи столичного театру оперети?
— Мрію, щоб люди, заходячи в храм Мельпомени, намагалися стати кращими, щоб оперета знову стала модною. Щоб глядачі знаходили тут вишуканість. Адже часто телебачення своїми блокбастерами, бойовиками та примітивними серіалами вбиває духовність. У театрі ж жива енергетика. Є спілкування з людиною, яка, можливо, має й зафантазований, надуманий, але власний погляд. Треба зняти з оперети, в якій об’єднані всі жанри, штамп меншовартості. Згадайте у Курбаса: хочеш майстерності, йди в оперету. Тут актори мають отримувати й найбільші зарплати. Творчі ідеї — це броунівський рух, де мрія може матеріалізуватися. Тож велике бажання дорівнює реальності. Вважаю, потрібно братися лише за божевільні задуми, вони мають здатність здійснюватися. Хочу, щоб наш колектив здобув звання національного. Коли починав робити камерну сцену, всі дивувалися: навіщо? Однак це себе виправдало. Ми багато встигли. Пишаюся, що зміг підняти, як кажуть, “рівень наповнення глядачевої зали”. Навіть на старі спектаклі приходить удвічі більше глядачів. Раніше грали по 97 вистав, а минулого сезону — 207. Організували одинадцять концертів, з яких два постановочних (“Україна в піснях і романсах” та “Молодь в опереті”), а також 70 дитячих спектаклів. Про театр дбає столична влада на чолі з мером Олександром Омельченком.
— Дехто вважає, що оперета вмирає…
— Неправда. Я доведу хибність такої думки повними залами. Глядач іде до нас, він хоче дивитися оперету. Але мені поки що не подобається заштампованість та спосіб існування актора на сцені. Проблема нинішнього українського театру — антиідеологічність. Він без кісток, він безхребетний. Ми написали одну репліку для вистави: “Нам мову рідну пам’ятать було б не гріх”. Гадаю, основа України в мові. Якщо її не буде, не буде й держави.
— Тоді чому не ставите українських вистав, наприклад, “Гуцулку Ксеню”?
— Це суто регіональний твір. Хоча там чудова музика, сильна головна героїня. Але, боюся, кияни не сприймуть менталітету Західної України.
— Побутує думка, що сміятися українською важче, ніж російською…
— На жаль, так. Наш гумор здебільшого приземлений. Нема сучасних авторів. Вони не пропонують лібрето. А якщо пишуть, то не на українські теми, до того ж “переспівують” старе і давно забуте. Я погодився б поставити “Сорочинський ярмарок”. До цього твору можна додати притчі, наповнити їх мелосом. І проект стане не “хохляндією”, не “шароварщиною”, а сягне космічної вищості…
— Злі язики стверджують, що українці майстри лише плакати…
— Є в нашого народу така риса, я й сам себе інколи жалію. Розпач — один із найбільших гріхів у християнстві. Однак сміятися ми також вміємо, особливо в гірських районах. Послухайте, як там звучать коломийки!
— Поєднання посад директора й художнього керівника у вашому театрі виправдане?
— Так. Адже професія режисера авторитарна: ти повинен з’єднати все, зчепити, так би мовити, до купи. Усе має рухатися однією колією. Інакше — роздрай колективу, роздвоєння особистостей… У разі розділення потрібен чіткий контракт, у якому було б сказано: перша особа — художній керівник. Директор — виконавець його задумів і стратегій, тобто інтендант. Якщо цього не буде, митцю доведеться самому бігати за меценатами і спонсорами…
— По всьому Києву рекламують ваш творчий девіз: оперета — крок до свята. Тому ставитимете лише “гуморески”?
Post a Comment